Мова про мову

Було це давно – ще за старої Австрії. В купе швидкого потягу Львів – Відень їхали чотири пасажири: англієць, німець, італієць і наш українець. Говорили про різне і нарешті почали – про мови: чия мова краща, багатша, котрій належить світове майбутнє. Самозрозуміло – кожний вихваляв свою мову! Англієць заявив, що Англія – це країна завойовників і великих мандрівників, які славу її мови рознесли по всьому світу. Англійська мова – це мова Шекспіра, Байрона, Діккенса, Ньютона, Дарвіна та інших великих письменників і науковців. Очевидно – англійська мова – це світова мова! Гордовитий німець відразу заперечив, бо німецька мова – це мова двох імперій: Великонімеччини та Австрії. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова славетних Шіллера, Канга, Вагнера, Гете і Гейне. І тому тільки німецькій мові належить світове майбутнє. А італієць, посміхаючись, сказав: “Ви обидва не маєте рації. Моя мова – мова сонячної Італії – це мова музики, мова кохання – а про кохання мріє кожен. Італійською мовою написані славетні твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні та інших великих італійців. Ні, тільки італійська мова може стати провідною мовою в світі!” А наш українець – по довшій мовчанці сказав: “Я міг би, панове, як і Ви, хвалитись, що моя рідна мова – це мова незрівнянного сатирика Котляревського, безсмертного генія Тараса Шевченка, неперевершеного в світі лірика Лесі Українки, великого титана Франка. Я міг би назвати багато славних імен свого народу, але не тому суть! Ви ж нічого не сказали про саме багатство і можливості Ваших мов. А це найважливіше! От, скажімо, чи могли б ви у своїх мовах написати невелике оповідання, в якому би всі слова починалися з тієї самої літери?!”

 – О ні! Це неможливо – заявили всі.

 – Ось, на ваших мовах це неможливе, а в нашій – це зовсім просто! Назвіть якусь букву, – звернувся він до німця.

 – Хай буде “П”, – сказав той.

 – Добре. Оповідання буде називатися “Перший поцілунок”

 Перший поцілунок

 Популярному перемишльському поету Павлу Петровичу Подільчаку прийшло по пошті приємне повідомлення:

 – Приїздіть, Павле Петровичу, – писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, – погостюєте, повеселитись! Павло Петрович поспішив, прибувши першим потягом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони – приятелі Паскевичів. Посадили Павла Петровича поряд панночки – премилої Поліни Полікарпівни. Поговорили про політику, погоду, Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна програла прекрасні полонези, прелюдії. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку… Прийшла пора – попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пільзнерського пива. Принесли печених поросят, приправлених перцем півників, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливою, пироги, присмажені пляцки… Потім прислуга подала пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятися по Підгорецькому парку, полюбуватись природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла підхмеленому поету. Походили, погуляли…Порослий папороттю прадавній парк подарував парі приємну прохолоду…Повітря п,янило принадними пасовищами…Посиділи, помріяли, позітхали, пошептали, пригорнулися. Прозвучав перший поцілунок…

 – прощай, парубоче привілля! Прийдеться поету приймакувати.

Висновок.

Мова народу – показнник його свідомості. Вона дзвінкова криниця на середохресній дорозі нашої свідомості. Її джерела б’ють десь від магми, тому й вогняна така. Читаю літературні твори і бачу всю історію рідного краю, осмислюю всі історичні віхи. Скільки ж довелося пережити страхіть, принижень і загроз! А мова знону розцвітає. У ній одухотворюється весь народ, вся Батьківщина, втілюється творчою силою в описі природи, криниці, червоної калини, білої берези. І хоча тепер не легкі для простого народу часи, держава не завжди стоїть на його захисті, однак продовжує лунати рідна пісня, звучать рідні серцю мелодії. Все це можна назвати духовністю. Окрім того, мова – це саме життя. Не буде мови – не буде народу; не буде народу – не буде нації, не буде нації – не буде держави. Відповідно, поки є мова, народ живе, зникає мова – народу немає. Мудрість гласить: відберіть у народу все, і він все може повернути, відберіть мову – і він ніколи вже не зможе створити її.

 Мова – засіб пізнання світу. Киньте у душу дитини, крім слова, його красу, і ви створите те середовище, у якому проростає свідомість. Кожен з нас п’є духовне життя і силу з груді рідного слова, бо словом можна пояснити все, що нас оточує.

 Але якось так дивно склалася наша історія: то ми відроджували мову, то знову забували її. Здавалось би, є підґрунтя, воно споруджене бсзсмертними І.П. Котляревським і Т. Г. Шевченком, а як часто в житті все йде наперекіс. Нам хочеться стати на коліна перед мовою рідною і благати її повернугися до рідної хати, возродитися, забуяти віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів…